Націоналістичні покашлювання щодо уявних угорських дестабілізаційних прагнень в Україні

Журналіст Олександр Ніконоров на порталі depo.ua дискутував про умовну антиукраїнську діяльність та небезпеку агресивної ревізійної політики Угорщини. Український переклад поділеної на розділи російськомовної (!) статті 6 листопада оприлюднило і Закарпаття онлайн, яке останнім часом стало збірнею націоналістичних писань.

Ніконоров до цього вже створював подібні «розслідувальні статті» про «польську карту» Кремля, а також про «румунську небезпеку». Але дана аргументація про ставлення Угорщини до України, розміром в 16 сторінок, – більше якоїсь збірки теорій – це вже відверте розпалювання ворожнечі, бунтівне, спотворене висвітлення так званої правди.

На прицілі статті, про яку йдеться, однозначно стоїть Угорщина та її керівництво. Автор називає політику угорського уряду взірцем антиукраїнської політики, Віктора Орбана – послідовником кремлівського світогляду, а більшу частину угорського суспільства вважає прихильниками Росії.

На думку донбаського журналіста, ще більшого занепокоєння викликає те, що уряд Орбана втрачає свою популярність серед виборців, паралельно з цим посилюється позиція  «ультраправового неофашистського» Йоббіка, і ця партія може піднести сюрприз на угорських виборах 2018-го року.

Нижче, наслідуючи хід думок пана Ніконорова, спробуємо додуматись, чим ми заслужили на таку почесну увагу: через угрофобію, надмірний націоналізм автора чи, можливо, як проекція російсько-українського конфлікту.

 Політика Угорщини, її ревізійні прагнення

У першій частині статті російськомовний журналіст аналізує сучасне політичне становище Угорщини, її поведінку. На його думку, керуюча стратегія держави побудована на путінських принципах, і, позаяк мова йде про сусідню країну, тамтешні процеси впливають на Україну. Автор скаржиться на Прем’єр-міністра Угорщини через те, що той на міжнародній площині відкрито йде всупереч поглядам Європейського Союзу та Вашингтона, тобто в теперішньому двополярному політичному протистоянні не завжди підтримує політику Брюсселя.

Ці критичні відносини Ніконоров однозначно називає «прихильністю до Росії, Путінською дружбою». Цей варіант може видаватись цікавим, а то й вражаючим, оскільки у «бою великих» говорить про Угорщину, як про велику державу.

При цьому всьому, автор у своєму письмі використав і поняття Тріанону,  торкнувшись найбільшого історичного болю Угорщини. Журналіст дозволяє собі звинуватити Угорщину в тому, що вона не визнає результату Тріанонського мирного договору.

Думаю, не треба пояснювати автору статті, що кожна держава переживає травму при втраті своєї території (тим більше, коли вона цілком розшматована). Угорщина не подавала апеляцій, і хоча в серці не погоджувалась з рішенням, але повністю дотримувалась договору. Такої позиції вона притримується і щодо земель, які відносяться до України. Чинний угорський уряд неодноразово наголошував, що визнає територіальну цілісність України, сусідня держава одною з перших стала на захист незалежності нашої Батьківщини. Тепер так само чинить у справі безвізового режиму, вважаючи неприйнятним те, що ЄС продовжує відкладати процесу його введення.

«Угорщина підтримувала незалежні починання України ще з часів розпаду Радянського Союзу, в сучасному кризовому становищі також стоїть на боці інтеграції та збереженні суверенності країни-сусідки», – сказав Ернев Кешкень, київський генконсул Угорщини.

«Позиція Угорщини нічим не змінилась, порівняно з попередніми часами, тобто Угорщина незмінно підтримує незалежність України і не визнає анексії Криму», – можемо прочитати посилання президента Угощини, Яноша Адера.

Та пан Ніконоров бачить протиріччя у всьому. Він вважає, що ціль зовнішньої політики Угорщини – створення в Закарпатській області за допомогою використання етнічного питання сепаратистської та антиукраїнської атмосфери, як наслідування кремлівського прикладу анексії Криму. Підтвердженням цієї гіпотези, на думку автора, є те, що Будапешт приділяє посилену увагу демонстрації турботи щодо потреб „зарубіжних співвітчизників”, розвитку структур політичної присутності в регіоні, розвитку самосвідомості угорської меншини, формування системи освіти етносу, науковому «обґрунтуванню історичної приналежності» Закарпаття до Угорщини.

Підтвердженням політики реваншизму наводить приклад заяви колишнього міністра сільського господарства Угорщини Й.Тордяна про об’єднання кордонів Угорщини і Польщі, у рамках чого сторони «викупили б Закарпаття».  Згадка про цю утопічну пропозицію 2015-го року свідчить про несерйозність російськомовної статті, оскільки добре відомо, що висловлювання угорського політика не знайшли схвалення та підтримки.

Факт, що політика міжнаціональної підтримки Угорщини на території Тисо-Дунайської низовини дедалі сильнішає, залишається фактом і те, що без нинішньої угорської політики закарпатцям було б дуже важко долати щоденні економічні труднощі. Автор статті вбачає прихований мотив навіть за цією підтримкою.

«Угорщина посилює гуманітарно-економічну залежність закарпатських угорців від історичної прабатьківщини шляхом призначення стипендій, нагород і пільг», – пише донбаський майстер пера. Журналіст заявляє, що ні українська, ні західна преса не займаються належним чином загрозою з боку Угорщини, хоча існує небезпека того, що знову повториться кримський сценарій, і при дестабілізації Києва на наші шиї ввірветься третій Майдан. Читаючи ці рядки, перед очима постає маленька знедолена дитина, яка, подорослішавши, не може пережити, прийняти без недовіри, якщо хтось з добрими намірами, піклуванням та підтримкою ставиться до неї чи її знайомих.

Також автор статті чомусь забуває про те, що становище українських, в тому числі і закарпатських, національних меншин – не легке. Конституція гарантує вільний розвиток та використання мов нацменшин в Україні, держава сприяє етнічному, культурному, мовному та конфесійному розвитку кожної нації, а також забезпечує навчання національною мові у державних навчальних закладах, а також у рамках національно-культурних організацій. Але дотримання цих принципів ще має за собою певні запитання…

Угорщина, бачачи, що ці права час від часу утискають, а то й зовсім унеможливлюють, надсилає до України культурні, освітні, медичні та економічні транші, які в будь-якому випадку мають позитивний вплив на внутрішньодержавний стан нашої країни. Вважаю важливим нагадати, що останнім часом угорський уряд звертає підвищену увагу на підтримку закарпатського населення не тільки угорської, а й української та інших національностей. Крім цього, Угорщина взяла на себе реабілітацію декількох груп воїнів, поранених в АТО, а також відправляла гуманітарну допомогу на схід держави, де з початку воєнних подій активно працюють і угорські благодійні організації. Про те вже навіть і не кажучи, що берегівський пам’ятник Тарасові Шевченку було зведено за угорські кошти.

Основні напрямки деструктивної політики Угорщини

Справжніми музами для пана Ніконорова стали партія «FIDESZ», яка нібито вимагає автономії Закарпаття, та ультра-націоналістичний правий бік. «Угорці Тисо-Дунайської низовини заслуговують подвійне громадянство, соціальні права та автономію. Ми відстоюватимемо цю позицію у міжнародній політиці. Актуальність цього питання посилює становище 200 000 українських угорців, які повинні отримати подвійне громадянство, пакет соціальних прав та можливість самоврядування. Саме цього ми очікуємо від нової України…»

Ці слова Віктор Орбан озвучив у 2014-му році під час своєї іннавгурації, вони викликали великий резонанс в Україні, відтак і пан Ніконоров не міг їх оминути.

У відповіді на це висловлювання відчутний страх, що автономія означає не самоуправління, а повне відділення, хоча Угорщина не заслуговує цих звинувачень, оскільки першою ратифікувала інтеграцію України до Євросоюзу, і, як вже зазначалось вище, постійно підтримує територіальну цілісність країни.

Нинішня українська влада поставила перед собою ціль збудувати демократичну, європейську Україну, в якій немає місця корупції, шляхом люстрації позбудуться недоліків системи, а процес децентралізації створить дієздатну державну систему. Угорський прем’єр міністр загалом не просив нічого іншого, як дотримання обіцяних реформ та забезпечення прав національних меншин.

Цитуючи слова Київського генерального консульства Угорщини, стаття depo.ua говорить, що Угорщина підтримує політику ЄС щодо санкцій проти Росії попри те, що це ускладнює економічний розвиток Угорщини. Журналіст і сам визнає, що Будапешт – енергетично залежний від Москви, та водночас додає, що сусідня держава відверто виступає проти санкцій щодо Росії. Ніконоров попереджає, що ця «Путінська дружба» може привести до поразки уряду Орбана на наступних виборах.
Стаття звертає неабияку увагу на представлення партії Йоббік та попередніх націоналістичних партій, їхню діяльність на закарпатті, нашпигунську справу Бейли Ковача, на роботу Йоббік на кримському референдумі. Постає питання: якщо Угорщину характеризують за діяльністю правобічної партії, то в Україні теж стрижневою вважається діяльність партії «Свобода» та Правого Сектора?

Маємо відзначити, що Ніконоров говорить про ще один «ультра правий націоналістичний» Йоббік, хоча Ґабор Вона вже досить давно зрозумів, що радикальними поглядами ніколи не дійде до влади, тому значно пом’якшив свою політику.

Незаконні збройні формування на Закарпатті

Якщо на думку читача, після назви підзаголовку спав червоно-чорний прапор Правого Сектора, то мушу Вас розчарувати: виняткову увагу Ніконорова заслужили закарпатські угорські добровольчі народні дружини. Журналіст поспішає відзначити, що «озброює» громадські об’єднання Будапешт, а навчати їх будуть угорські солдати національної (муніципальної) гвардії. «Має насторожувати і те, що влітку 2015-го року в державному молодіжному таборі солдатів національної (муніципальної) гвардії вже мала змогу брати участь і «збірна солдатів національної (муніципальної) гвардії Закарпаття», де посіла перше місце в змаганнях патрулів», – вважає журналіст. На його думку, при піднесенні угорських ненаціоналістичних партій ці громадські угруповання можуть стати дуже небезпечними.

Та пояснення цієї теорії відсутнє. Автор статті навіть не намагається пояснити, дослідити, чому виникла потреба у створенні добровольчих дружин. Проте, можливо, що з того боку держави і справді не можна було адекватно оцінити стан закарпатської безпеки. Мабуть, Ніконоров не читав новини про збільшення крадіжок, про майже вже голлівудські перестрілки і переслідування та про інші насильницькі дії, з якими нічого не можуть (чи не хочуть?) вдіяти захисники порядку.
Хоча він говорить про протизаконність, та найголовніша ціль цих угруповань – підтриманнягромадського порядку та законність  діяльності. Саме тому й утворилась Організація закарпатських угорських дружинників, щоб полегшити законну діяльність загонів самооборони та полегшити їх реєстрацію у регулюючих органах. А їхнє «небезпечне обладнання» складається з наступних речей: жилет безпеки з двомовним надписом, рація, таблиця маршрутизації, магнітна наклейка на автомобілі з надписом «Громадська оборона» та бінокль.

Подвійне громадянство

Жоден журналіст, пишучи антиугорську статтю, не може пройти повз тему інституту подвійного громадянства. Автор від свого імені не може додати нічого нового, лише звертає увагу читачів на те, що «кожен новий громадянин зобов’язаний дати присягу на вірність Угорщині, згідно з якою він зобов’язується «захищати і служити новій батьківщині». Наш коментар з цього приводу наступний: це питання має вирішуватися на державному, законному рівні, але, якщо вже таке важливе питання подвійного громадянства, то почніть люстрацію парламентських депутатів та членів уряду.

Національно-культурні організації угорської громади

Головну роль тут відіграли дві політично впливові організації – Товариство угорської культури Закарпаття «KMKSZ» та Демократична спілка угорців України «UMDSZ». Автор статті відчутно шкодує, що ці дві партії утворили коаліцію і на місцевих виборах 2015-го року змогли пройти до обласної ради.
І цим ми практично дійшли до туза протиукраїнської діяльності угорського уряду, оскільки Ніконоров попереджає: «угорські спецслужби, завдяки закарпатським угорським депутатам, легко можуть проникнути у стіни облради і впливати на прийняття українських законів». Журналіст згадує депутата Європейського парламенту Андрею Бочкор, а також Міклоша Ковача, попереднього очільника «KMKSZ», «доброго друга» Віктора Орбана, «який отримує хороші гроші за послуги радника», – не соромиться додати автор.

«Не залишайте школу та церкву…» – чи все ж?

У нас виникло відчуття ніби в Україні останнім часом організувались змагання з приводу того, хто може подати найбезглуздішу теорію освіти нацменшин.

Журналіст відверто вихваляється тим, що Україна не забезпечує методичним матеріалом освітні установи національних меншин, відтак угорські школи їх отримують завдяки допомозі Угорщини. «У свою чергу це призводить до ризику витіснення з навчальних закладів української системи викладання, переходу на угорські програми. В такому випадку не виключається подальше виключення з програми вивчення української мови, літератури та історії України. Подібні ситуації часто відбуваються за „мовчазної згоди” директорів шкіл», – пише Ніконоров.

З того, як журналіст перераховує усі види виплат та допомоги, якими Угорщина підтримує угорські сім’ї, легко можемо здогадатись, що найбільше бентежить журналіста. Він відзначає, що так закарпатські угорські навчальні заклади, крім фінансування української держави, отримують допомогу і з боку сусідньої держави.

В Україні з часів розпаду Радянського Союзу нічим не покращився соціальний статус педагогів. Освітня система розвивається, стає розгалуженою, але оплата праці, навіть у цій сфері, не є реалістичною. Угорщина змушена інвестувати, щоб забезпечити конституційні права освітян та студентів, про які не може належним чином подбати Україна.

Хоча:

«Держава сприяє … розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (Конституція України, ст.11)

«Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства» (Конституція України, ст.53)

З «розслідування» Ніконорова можемо довідатись і про те, що Будапешт на свій розсуд використовує і релігійну систему в просуванні процесу автономізації Закарпаття та розповсюдженні своєї виборчої пропаганди. «Закарпатська реформатська церква є етнічною церквою, яка орієнтується на забезпечення духовних потреб виключно угорців, а сам єпископ обирається при контролі уряду Угорщини, – читаємо в статті. –  При цьому важливо підкреслити, що в своїй діяльності священики ЗРЦ часто демонструють факти відмови в потребах інших національностей. У той же час вони проявляють вороже ставлення до маргінальних етнічних груп, насамперед, до ромів».

Але закарпатська дійсність дає іншу картину. Конфесії – серед них і Реформатська церква – виконують багато таких місій, якими держава зовсім не займається. Мабуть, примусово, через «циганофобію» діє місія серед ромського населення, так само, як і реабілітацію нарко- та алкозалежних і систему роботи з дітьми-інвалідами церкви організували лише для того, щоб обманювати закарпатських угорців. І, на думку автора, в цьому випадку теж наслідується кремлівський приклад.

Інформаційна інфраструктура та ЯБЕДИ???

Для (дез)інформування закарпатського населення функціонує близько 20 періодичних видань, які на свій смак передають точку зору Будапешта і формують національну свідомість закордонних угорців, – можемо читати в статті. «Ключову роль в консолідації закарпатських угорців, формуванні їх свідомості та вплив на ситуацію і процеси в угорській нацменшині в регіоні надають акредитовані дипломатичні представництва Угорщини , в першу чергу консульства, які здійснюють розвідувальну діяльність, а також вербують і керують агентурою з метою здійснення впливу на ситуацію в Закарпатській області. Інтерес для співробітників даних установ можуть представляти лідери і активісти національно-культурних об’єднань, депутати місцевих органів влади від угорської нацменшини і угорська інтелігенція.»
«Угорські дипломати підтримують, популяризують справу подвійного громадянства, намагаються  створити передумови для реалізації автономістських сценаріїв, що становить загрозу національній безпеці України», – пише Ніконоров. Та, на жаль, журналіст забуває нагадати про культурну важливість дипломатичних представництв, про програми відпочинку української молоді на території Угорщини та реабілітацію поранених воїнів АТО в сусідній державі.
У статті окремий розділ відводиться урядовому документу „Стратегії національної політики Угорщини до 2020 року”, головною ціллю якого нібито є чисельне, духовне, економічне та правове збагачення угорського населення. Про позитивні закарпатські результати цієї програми, звісно, автор забув згадати.

На думку Ніконорова, головними цілями Угорщини є:

–      формування та легалізація псевдоправоохронних органів, які в перспективі можуть трансформуватися в незаконні збройні формування.

–      Витіснення української мови, культури з освітніх закладів.

–      «Розмиття кордонів» шляхом розвитку прикордонної інфраструктури. В даному напрямку розглядається можливість відкриття 23 нових МПП. (Постає питання: відкриття кордонів матиме позитивні наслідки для Угорщини чи, все ж, для України?)

–      Зміцнення позицій депутатів від нацменшини в облраді і підготовка до чергових виборів до Верховної Ради України з метою просування в парламент своїх, незалежних від українських партій, представників.

–      Припускається, що ще більшою мірою ізолюють тутешнє угорське населення, аби створити позитивні передумови для створення автономії, і для цього ладні використати навіть шпигунів.

Бачимо, що перед українським урядом стоїть безліч нерозв’язаних завдань, вирішення яких він не може або не хоче знайти. (Не)Дотримання основних людських прав, проблеми громадської безпеки, допомога малозабезпеченим верствам населення, відсутність культурного розвитку, освітні проблеми… Цей перелік можна продовжувати й продовжувати. Єдина ціль подібних статей, насичених злоякісністю, та порталів, які їх оприлюднюють – розпалювання ворожнечі між сусідніми державами та народами, які мирно проживають поряд один з одним.

Наша держава пережила справжню травму через анексію Криму та російське вторгнення. Зрозуміло, що оборона залишених територій – природня реакція, але параноїдний захист території, приниження людських прав та розпалювання ворожнечі не відносяться, не можуть відноситись до головних політичних принципів демократичної, проєвропейської держави.

Поллогі Маріанна

Kárpátalja.ma