Сьогодення: крихкі злами

З самого дитинства мені страшно від мотоциклів, але у той же час завжди захоплює від них подих. З острахом вболіваю за мотоциклістів. У безпеці відчувалася тільки біля свого батька на старенькому „Восході”, можливо це тому, що кожна дівчинка бачить свого батька найсильнішим і невразливим, та тому, що мій батько завжди дотримувався правил і безпечної їзди, мислив здоровим глуздом. Попри це, протягом років два рази потрапляв у ДТП, в обох випадках не за власної вини. Безпорадно ковзав дорогою, коли з бокової вулички не надавши переваги, водій на великій швидкості вилетів прямо на нього, або коли перед ним різко загальмували, а водій позаду нього сидів за кермом у невідповідних правилам тапках і вони зачепилися за педаль газу. Уже тоді я отримала болісний урок від життя, що лише нашої уважності недостатньо: при рухові дорожнім транспортом ми також залежимо й від інших, і не можемо сховатися від зовнішніх факторів.

Сьогодні вранці я була впевнена у тому, що буду розбиратися з проблемою, пов’язаною із кордоном, яка виникла на початку минулого тижня, але трагедія, що трапилася на вихідних у суботу, залишила такий слід в угорській громаді Закарпаття, що одразу вирішила змінити тематику. Двоє життєрадісних молодих людей на мотоциклі зіткнулися з легковим автомобілем. Вони обоє –
люблячі батьки, поважні й активні особистості. Один з них не вижив у ДТП, а другий бореться за своє життя.

Від подібних трагічних історій завжди стискається серце. Навіть якщо це не знайомі для нас молоді люди, все одно трагічна звістка про них якось жахає. На якийсь момент зупиняємося й задумуємося, прикро зізнатися навіть самому собі у грішних думках, але тихо вдячні долі й радіємо, що така трагедія трапилася не з нашим сином, чоловіком або батьком.

А близькі люди постійно зациклені на безкінечних роздумах, що могло би статися, якби…. Якби вирушив з гаража на хвилину пізніше, якби випив каву, яку залишив на прилавку, якщо б на десять секунд раніше повернув автомобіль перед ними, або якщо б лікарі вчасно поставили діагноз.

Часто, коли їду автобусом, перебираю в думках, що б я пережила, якби потрапила в аварію: де би стала вилазити, якби автобус перекинувся на бік, чи мала б достатньо відваги допомагати іншим, якщо не отримаю значної травми, або чи розтрощила б мене сусідня жінка з великою вагою, якщо б падала на мене.

Коли сідаю за кермо, ці думки вже не появляються. Рівень адреналіну зашкалює, коли випереджаю інший автомобіль і набираю швидкість, залишаючи його позаду. Неймовірне відчуття переповнює, коли натискаєш педаль газу. Незважаючи на те, що отримала права недавно, я швидко переконалась, що через миттєві хвастощі може статися непередбачена трагедія. Коли я була маленькою дівчинкою, довго хотіла стати учасником Формули – 1. А два роки тому біля мене проїхав мотоцикл Red Bull V 10 і я почула ревіння двигуна – в мене затремтіли коліна. На мою думку, в значно більшій мірі це безумство живе в чоловіках, адже для них жага перегонів є вродженою. Проте, має дуже велике значення, які рамки встановлені для нашого духу перегонів.

На думку мого батька, існують два типи водіїв: ті, які потрапляли в ДТП, і ті, які зроблять це у майбутньому. Коли він так говорить, я завжди бурмочу на нього, щоб не каркав та не накликав біду, адже я впевнена, що не можу потрапити у таку ситуацію. Завжди таке стається тільки з кимось іншим. Впевнена, тільки з іншими…

Маріанна Поллогі
Kárpátalja.ma