Те, що не ввійшло до статті The New York Times

Журналіст The New York Times нібито провів на Закарпатті цілий тиждень, аби на власні очі побачити становище закарпатських угорців та дослідити проблему сепаратизму, про яку заявляла українська держава. Пан Хіггінс взяв інтерв’ю у багатьох осіб, відвідав і Закарпатський угорський інститут ім. Ф.Ракоці ІІ: взяте тут інтерв’ю ми записали. «Об’єктивний» американський кореспондент попросив, щоб ми не виставляли це інтерв’ю в мережу Інтернет. Статтю він написав, але, на жаль, багато важливого пропустив з неї, тому ми б хотіли її доповнити, для інформаційних цілей додати те, що не ввійшло до опублікованої статті. А також ми опублікуємо звуковий запис повного інтерв’ю. Ми добре розуміємо, що дана публікація не дійде до читачів The New York Times, але дуже надіємося, що після того, як з’явиться угорською, українською та англійською мовами, завдяки мас-медіа вона розповсюдиться, і дійде (надіємося) до акредитованих в Україні посольств НАТО та ЄС.

Вступ статті та перше питання, з яким до нас звернувся журналіст, нас також здивували:
– Як це сталося, що 1-ого вересня в Берегові на концерті Угорської державної опери під час виконання українського гімну тритисячна аудиторія мовчки стоїть, а угорський гімн співає? Цю поведінку журналіст називає «яскравим проявом суперечливих зобов’язань». На жаль, наші міркування не ввійшли до статті, тому ми хочемо ознайомити вас з ними.

Це явище має свої причини, які походять з історичного минулого регіону.

Територія, яка нині називається Закарпаттям, з 895-го по 1920-ий роки була частиною Угорщини. Після 1920-го року її приєднали до Чехословаччини, а в 1938-му році за підсумками Першого Віденського арбітражу Чехословаччина передала Королівству Угорщина території, де частка угорського населення становила від 57% до 84% (лінія Ужгород – Мукачево – Берегове). Через декілька місяців, після розпаду Чехословаччини вся територія Закарпаття повернулася до складу Угорщини (середина березня 1939-го року). У жовтні 1944-го року радянські війська захопили Закарпаття і після Другої світової війни, завдяки чехословацько-радянському пакту, стала частиною Радянського Союзу аж до 1991-го року. Закарпаття стало частиною України у 1991-му році, коли Україна виходить зі складу СРСР. Відтак закарпатські угорці, проти своєї волі, вже протягом ста років не належать до своєї Батьківщини. У ХХ-му столітті закарпатські угорці кожні двадцять-сорок років опинялись в іншій країні, і їх ніхто ніколи не питав, чи хочуть бути громадянами тієї чи іншої держави. Кожна з цих країн хотіла, щоб угорці відразу ж змінили свою ідентичність і стали чехословаками, радянськими росіянами або радянськими українцями, а потім українцями; і щоб щиросердечно співали гімн нової держави на такій мові, яку перед тим навіть не чули, не те щоб розуміли. Більше того, в цей період існувало два-три гімни регіону: чехословацький, словацький та русинський в чехословацькій епосі, а в радянські часи – радянський та радянсько-український. Людина, нація не може постійно змінювати свою ідентичність. Але закарпатські угорці поважали/поважають гімн кожної держави, на території якої проживали, та угорський співають, бо це не державний гімн, а гімн угорського народу, що живе розсіяно по всьому світу, гімн кожного угорця, як і ізраїльський гімн являється гімном кожного єврея. Більше того, угорський гімн не військового, бойового характеру, в ньому йдеться не про країну; угорський гімн – це молитва, яка благає про долю народу, тому він ввійшов до співочої книги всіх угорських історичних конфесій ( Угорська реформатська книга пісень: Хвала 346, Католицький: 243, у Євангелістському без нумерації). Він співається, як універсальна християнська пісня, так і називається – «національна молитва», яка не потребує музичного супроводу, бо її у кожному куточку світу знає кожен угорець так само, як знає і «Отче Наш…». Між іншим, єврейський гімн також є частиною реформатського молодіжного пісенника, хоч і не з тим текстом, як євреї співають (пісня 257 у пісенному збірнику Закарпатської реформатської молодіжної організації), і ця пісня теж неодноразово звучить на різних заходах. У зв’язку з угорським гімном іноземець помітив, що його всі співають, та чомусь йому вже не кололо очі те, що на заході були присутні кількасот українців, які так само не співали українського гімну. Не вважаємо, що це явище було «яскравішим проявом суперечливих зобов’язань», ніж те, що ми відчули за один-два місяці до цього заходу на Закарпатті. Посол Сполучених штатів Америки в Україні, Марі Йованович під час свого закарпатського візиту – в рамках якого хотіла дізнатись про точку зору угорської національної меншини щодо нового українського освітнього закону – і в Ужгороді, і в Берегові носила на зап’ясті українську національну стрічку.

Наступний абзац давав зрозуміти, що ця стаття насправді не про тутешніх угорців, і ми та наша ситуація була лише приводом, щоб журналіст міг сказати про Віктора Орбана, що він є причиною всього, оскільки він відкрив свою „скриньку Пандори”, надаючи громадянство «українцям». Журналіст „забув” проінформувати необізнаного в європейській історії американського читача про деякі історичні факти. Угорщина надає паспорти тим, чиї предки колись були громадянами Угорщини і відреклися свого громадянства не добровільно, а стали громадянами інших країн через кордони, протягнені над їхніми головами. Отже, дають паспорти не українцям, а тим громадянам України, незалежно від їх етнічності, які просять репатріацію, можуть довести, що їхні предки були громадянами Угорщини, на базовому рівні говорять угорською мовою. В тому, що тутешшні люди знаходяться в такій ситуації, велику роль мають і міжнародні керівники, не тільки Орбан, хоча в статті йдеться про те, що Угорщина була на неправильному боці в обох війнах. Читач, який не знайомий з історією, не знає, що з території Угорщини отримали свою частину багато таких країн, які перебували на тій же стороні, що й Угорщина, так як Австрія, яка закінчила війну з того ж боку.

«Скриньку Пандори» українське законодавство відкрило тим, що прийняло такий освітній закон, який суперечить Конститутуції України, раніше прийнятим українським законам, ратифікованим міжнародним та двостороннім конвенціям. Наприклад, Угоді між Україною та Угорщиною 1992 року, в якій Україна гарантує захист та розширення набутих прав угорської меншини, а Угорщина визнає територіальну єдність України, тобто не вимагає перегляду кордонів. Україна порушила цю угоду, відповідно до Закону про освіту, прийнятого 5 вересня 2017 року: набуті права угорської меншини, що проживають в Україні, були суворо обмежені. Цей крок України може пояснюватись так, що вона політично припинила угоду про співпрацю між двома країнами.

Що стосується документів, що підтверджують угорське громадянство, переданих в консульстві Угорщини, і про які секретна служба зробила записи прихованою камерою, публіцист висунув кілька питань. З одного боку, консульство, як консульство будь-якої країни, вважається територією тієї країни, яку представляє, Угорське консульство – територія Угорщини. Завдання кожного посольства/консульства світу – видавати документи в зазначеній країні, включаючи паспорти. І українці роблять це в Угорщині. Приймати громадянство на території даної країни – особисте справа людини, оскільки Конституція України не забороняє цього, з приводу цього не існує законодавчого регулювання, лише політичні підтексти. В Україні багато людей мають подвійне громадянство, їх кількість – декілька мільйонів (польська, російська, румунська, ізраїльська, навіть американські громадяни знайдуться в Україні). Наприклад, український міністр охорони здоров’я приїхав із США, і немає публічної інформації про його відмову від громадянства США, хоча він може мати доступ до конфіденційної інформації на цій посаді, що може поставити під загрозу безпеку України. Більшість людей у Парламенті є подвійними громадянами, про що було оголошено, тому ми здивовані тим, що через це дорікають тільки угорцям.

Для Закарпаття цілком природнім є те, що у тутешніх людей, завдяки численним обмінам країн, виробилась особлива свідомість, яка пов’язує всіх, хто тут проживає, з цим регіоном, і в рамках якої для кожного важлива національна приналежність. Поява специфічної для кожної країни ідентичності вимагає не кількох десятиліть, а більше часу та уваги від центрального керівництва. Київ з-поміж усіх регіонів найменше підтримує Закарпаття, натомість вимагає від населення повного дотримання законів, а сам ледь сприяє розвитку регіону.

Прикладом цього може служити проект з дорожнього фінансування «Експериментна дорога», який на Закарпатті запрацював лише з 2017 року, і справа в тому, що ті 50% від вартості плати, що сплачується над планом, які потрібно виплачувати, щоб покращити дорожню мережу округу, до нашого регіону не надійшли. Закарпаття має 10 пунктів перетину кордону, що з’єднують країни ЄС з Україною, саме тому в нашій області є найбільше пунктів перетину кордону, однак в 2017 році з Києва повернуто лише 362 мільйони гривень на ремонт доріг, що на 107 мільйонів менше, ніж очікувалося. Тим часом, у Львівській області ця програма діє вже з 2015 року і регіон отримав 2,5 мільярди гривень, що майже в десять разів більше, ніж отримало Закарпаття. Щодо обсягу інвестицій у Закарпатті, округ отримує 1,3% національних інвестицій, тоді як сусідній Львівський округ – 5,4%. Перекази у сфері освіти та охорони здоров’я на Закарпаття складають 2,8% від державних, а у Львові – 5,6%. З Державного фонду регіонального розвитку Закарпаття у 2015-2017 рр. отримало 1,4% , а Тернопільська область у 44 рази більше – 47,1% коштів, виплачених з фонду.

Американський журналіст, який попросив нас говорити по-російськи, бо він не розмовляє українською, від жителів нашого міста дізнався про наступне: „Місто Берегове, як і аудиторія оперної вистави, в основному складається з етнічних угорців, які говорять переважно угорською, а не українською, а багато хто з цих людей взагалі не говорять українською. Ці люди налаштували свої годинники за угорським часом, а не за українським, що показує на одну годину вперед.”
Місто Берегове справді в основному складається з етнічних угорців, але те лише частково правда, що не всі говорять по-українськи, але це теж має причину. Угорці та неугорці Закарпаття розпочали навчання у ХХ столітті відповідно до законів однієї країни, а завершили його відповідно до наказу іншої країни, бо кордон над їхньою головою постійно перемальовували. Відтак середнє покоління говорить по-російськи, дуже старі – німецькою, чеською, словацькою, якась частина молодого покоління – українською чи майже українською, тому що вони почали вивчати російську, а потім від них з дня на день, практично без усяких передумов, почали вимагати українську. Поки українська держава майже нічого не зробила, аби навчати її мови, навіть українсько-угорські словники не можна придбати в магазинах, оскільки вони не друкувались за рахунок державного бюджету. Українські наземні телевізійні мовники не транслюються в більшості районів, де проживають угорці.

Що стосується годин, то припущення автора статті цікаве з кількох причин. З одного боку, хто приходить з країни, де найбільше захищають особисті права, чому стурбований тим, як хтось встановлює свій годинник, а з іншого боку, якщо тут ніхто не може говорити, крім угорської, іншою мовою, як журналіст переконанався, що жителі використовують „угорський час”. Правда, якщо б він вмів читати угорською мовою дослідження, на основі соціально-демографічного дослідження «Tandem», в якому зазначалося, що в Карпатах, на додаток до угорців, половина неугорців також налаштовують свої годинники відповідно до середньо-європейського часу, що називається „місцевим часом” , і це немає політичного підґрунтя. В Україні кожен гордиться тим, що центр Європи знаходиться на Закарпатті, принаймні, стовпчик з надписом про географічний пункт вважають ним, і цe місце стало визначною українською пам’яткою.

 

Це також доводить, що Закарпаття географічно належить до часового поясу Центральної Європи, і що місцеве населення впродовж століть жило за цим показником, тобто, коли сонце сходить і заходить. Політика часу була введена Радянським Союзом. Як засіб розбудови радянської системи, офіси, школи та робочі місця мали працювати за московським часом, що на дві години відрізняється від місцевого часу. Населення мало це взяти до уваги, але люди не змогли пристосувати своє розуміння реальності до політичного рішення, бо, хоч на роботу треба було йти на 9:00 за московським часом, а в реальності (відповідно географічному розташуванню), було всього 7:00. Це напружувало кожного, для збереження почуття реальності, люди налаштовували свої годинники за місцевим, тобто середньо-європейським часом, і додавали дві години в голові, коли їх запитували про час російською мовою. До речі, в радянському режимі і в Україні офіційним вважався московський час, хоча Україна належала до іншого часового поясу, де сонце сходило на годину раніше, ніж в Москві. Коли Україна вийшла з Радянського Союзу, в країні був короткий час, коли офіси та люди жили відповідно до природи, відповідно до часових поясів. Від перевалу до Києва, відповідно до часової зони Румунії, а на Закарпатті – за місцевим часом, тобто середньо-європейським часом. А потім Україна перейняла радянський приклад, сполітизувавши час: стверджували, що вони не змогли встановити графік поїздів і літаків; і за радянсько-комуністичною моделлю ввели київський час, який зараз на годину випереджає місцевий. Закарпатці продовжують жити у тій часовій зоні, в якій вони жили, тому їхні годинники, відповідно, правильні, і їм не важко відняти одну годину від розкладу служби, але вони не хочуть обманювати себе. Можливо, автор статті з терміном „угорський час” натякає на те, що „угорський час” використовується майже по всій Європі, зокрема в Бельгії та Брюсселі, Словаччині та Братиславі, Польщі та Варшаві тощо. Це твердження також не зрозуміле читачеві, оскільки здається, що по закарпатських питаннях добре проінформований кореспондент ще не чув, що в США теж є часові пояси. Ми навіть не наважуємось задуматись над тим, що це навмисний слайдер, який служить цілеспрямованим хибним подання інформації для віддалених американських читачів.

У статті згадується те, що у Берегові група націоналістичних молодиків мітингували  і зірвали угорський прапор з будівлі міської ради, в той час, як інші три прапори не чіпали. Журналіст, хоча більшість своїх запитань формує, як вияв власних думок, визнає фактом те, що угорський національний прапор зірвали і спалили. Але забуває пояснити, що з чотирьох прапорів (Український Державний, Європейського Союзу, угорський та міський прапори), які майоріли на стіні мерії, два не є державними символами, то чому саме один з них знесли і спалили? На яких підставах були розміщені ці прапори? Якщо Україна ще не є членом ЄС, то на якій основі викладають прапор ЄС? Журналіст не поцікавився і тим, на якій підставі був розміщений угорський прапор на фасаді міста. Якщо б корреспондент і в цьому питанні був настільки пильним, як в інших питаннях, то помітив би, що при вході масивними буквами висить надпис, що пояснює правову основу використання цих прапорів: в Україні Конституція та інші закони, правила гарантують для угорців використання національних символів, тож і використання прапора.

З даного випадку журналіст не зробив висновки про те, що молодь порушила закон і принизила національний символ меншини, яка тут проживає. Він не запитував, чи мали ці діяння юридичний наслідок, чи поніс хтось за них відповідальність. Він навіть не запитував про нашу думку з цього приводу. Цього нам шкода, тому що ми б сказали, що, на жаль, цей прапор не єдиний угорський символ, який був пошкоджений протягом останнього десятиліття. Майже регулярним стало те, що зламують, пошкодивши статую Петефі в Ужгороді, обливають краскою історичні меморіальні дошки, розбивають статую Діви Марії в каплиці римо католицької церкви, не кажучи вже про понівечення угорських національних символів в інших містах і населених пунктах області. Якби про це запитав, ми б сказали також, що у цих справах не знайшли ні одного злочинця, хоча, якщо правоохоронні органи хотіли б того, то знайшли б винних. Наприклад, коли зірвали з салону меблів (який також служить офісом націоналістичної партії «Свобода»), представленого в статті, як мирного колишнього вчителя, прапор партії і спалили, відразу ж знайшли і засудили винуватців, які і до цих пір під вартою. Якби журналіст дізнався б і про це, чи розмірковув би над тим, що дотримання законів відбувається вибірково, так, як до одного і того ж процесу застосовуються двоякі заходи: є одні люди, і є інші люди, що майже вже в стилі Оруелла і подвійних стандартів.

Про це журналісту розповів учасник та місцевий організатор демонстрації. Та він забув згадати, що ці демонстрації не були мирними, і не тільки в Берегові організувались, але і в Ужгороді. Це були такі протести, учасники яких викрикували «Мадярів на ножі!» Агресивні демонстранти, більшість з яких прикривала своє обличчя, ненавмисно нагадали місцевим угорцям про протести проти євреїв, які проходили 100-150 років тому в декількох містах України. Такі протести проти меншин засуджують всі, незалежно від того, де проживають, чи в Америці, чи інде, але автор статті не має жодної думки про це.

У статті сказано, що в місті угорська держава найбільшу підтримку надає Закарпатському угорському інституту ім Ф.Ракоці ІІ. І це є фактом. Закарпатська угорська спільнота вдячне за те, що Угорщина взяла на себе утримування установи, тому що від української держави вона не отримує ні копійки підтримки, просто вимагає від інституту дотримання українських законів, як від державних установ, але більш прискіпливіше. Наприклад: держава вирішує, хто може працювати в нас, за якою програмою ми навчаємо. Між іншим, студентом будь-якого відділення інституту може стати той, який пройшов зовнішнє незалежне оцінювання з української мови (на рівні рідної мови), яке є обов’язковим навіть для абітурієнтів угорського відділення. До речі, це також означає, що в місті щороку проживає принаймні 1200 студентів, які знають українську, і мають про це сертифікат, виданий урядом України, не кажучи вже про працівників інституту. Тобто вступ американської статті не є правильним. А зі взятого у нас інтерв’ю автор вже не цитує те, що інститут – найбільша організація платників податків у м. Берегове, а це означає, що у місті найбільшу частину фінансування українських державних установ безпосередньо збере на себе інститут, а опосередковано через свої фонди угорська держава.

Берегове, 15 жовтня 2018 р.

Ільдіко Орос,
ректор Закарпатського угорського інституту ім.Ф. Ракоці ІІ,
Дюла Фодор,
проректор Закарпатського угорського інституту ім.Ф. Ракоці ІІ
з питань акредитації та міжнародних відносин